Під час нашої розмови Марія Теодорівна  кілька разів повторила фразу: "Ви там не дуже пишіть..."  Ну, дуже чи не дуже, але, гадаємо, читачам буде цікаво почути думки Марії Кіраль про особливості людських стосунків, про найважливіші цінності життя і, звичайно про кохання.

-  Маріє Теодорівно! Давайте почнемо розмову з теми кохання. Як і де Ви позна­йомилися зі своїм чоловіком, Кіраль Петро Петровичем ?

-  24 листопада 1966 року на прохідній уні­верситетського гуртожитку... Я, першокур­сниця математичного факультету Львівсько­го університету там чергувала, а він, п'ятикурсник-історик, прийшов ввечері комусь за­телефонувати й попросив мене набрати но­мер і потримати слухавку. Після телефонної розмови ми розговорилися... аж до півночі.

-  Це було кохання з першого погляду ?

- (Сміється)  Не можу сказати, з першого чи з другого погляду, але той ве­чір пам'ятаю із найменшими подробицями. Як би там не було, але після тієї довготрива­лої розмови ми почали зустрічатись.

- Чим він Вас причарував?

- Не знаю... Сильний, молодий, розумний, веселий, добрий. Мабуть, останньою рисою найбільше.

- А як сприйняли подруги, що Ви зу­стрічаєтеся із безруким кавалером?

- Щиро скажу, я ніколи не робила з цьо­го проблеми. І якщо це когось і шокувало, то тільки не мене. Я ніколи не дивилася на чоловіка, як на людину з обмеженими мож­ливостями. Він для мене був найкращим. Та й сам ніколи не комплексував через те, що не має рук: займався серйозно футболом і шахматами, непогано вчився і міг втерти носа будь-якому здоровому. Отаким, впевненим і сильним, його і сприймали подруги. Так що зло мене не підколював ніхто.

Хоч у наших стосунках не все завжди було гладко. Категорично проти спочатку були мої батьки. Я їх розуміла, але робила те, що вва­жала за потрібне і що підказувало серце. Проте Петро був улюблений зять у моєї мами.

— Те, що Ви серйозно почали зустріча­тися, мабуть, додало впевненості ко­ханому?

— Думаю, ні... Він себе ніколи не від­чував неповноцінним і не жалів себе й не любить, коли це роблять інші. Інколи, коли бува зустрічає інваліда, як він каже "брата по нещастю", з котрим у дорослому віці сталася біда, то щире співчуває йому й потім мені говорить, що навіть добре, що неща­стя з ним сталося в дитинстві, бо ди­тина трагедію переносить легше. А сталося з Петром це нещастя в оди­надцять років. На полі він поліз на стовп з високою напругою, і його вда­рило струмом, так що довелося ам­путувати руки.

Відразу після біди тодішній завуч школи Йосип Йосипович Матей переконав матір чоловіка віддати сина у дитбудинок, де він знаходився між такими ж самими "братами нещастю". Хоча, можливо, хтось і не зро­зуміє, але для Петра це було добре. Він перебував у колективі й ні на йоту не відчував своєї неповноцінності. А якби залишився в селі, то його б жаліли, го­лубили і хтозна, чи зміг би він себе реалізувати у такій обстановці. Одним словом, так Бог дав, що пан Матей мудро пора­див матері Петра, а вона мудро вчи­нила.

"Петро попросив моєї руки на трамвайній зупинці"

- Цікаво, а як чоловік освід­чився Вам у коханні?

- Ой не повірите! Все було про­сто й водночас романтично. Ми вже зустрічалися вісім місяців, я його проводжала додому і на тра­мвайній зупинці Петро лаконічно сказав: " Стань моєю дружи­ною..."

- І що Ви відповіли?

- Я внутрішньо була готова до цих слів, тому погодилася. Яки­хось сердечних вагань не було...

У 1968 році ми справили скромне весілля і жили разом, як кажуть, у злагоді й лю­бові.

- Скажіть відверто, Вас зовсім не лякало пов'язати своє май­бутнє, скажімо так, із частково беззахисним чоловіком?

- Я ніколи не боялася трудно­щів. Та й про що Ви говорите, які можуть бути труднощі з коханим чоловіком. А коли мене призна­чали директором  школи  в 1980 році? 50 чоловік колективу і 700 учнів... Нічого, достойно справилася. Правда,  якби трішки менше велося деякими осо­бами закулісних ігор.
"У роботі головне професіоналізм, а не пристосуванство"

- Наскільки мені відомо, на посаді директора  Горондівської школи Ви попрацювали 6 років...

- Могла б і значно довше й ефективніше, якби вчорашні друзі ставили менше "палок у колеса".  Прізвищ називати не буду, але так було. Думаю, робили вони це з почуття помсти, тому що можливо, я не називала їх в числі перших,  коли вони цього не заслуговували. Для мене головне професіоналізм у роботі , а не підлабузництво до начальства. Я не робила різниці не даючи спуску в ро­бот нікому, в тому числі й друзям. До речі, чоловіку також. До нього взагалі стала прискіпливіше ставитися на роботі і якщо хвалила, то називала його прі­звище в числі останніх. На жаль, є люди, котрі вважають, що якщо ти з ними товаришуєш, то й на роботі вони мають бути на перших ролях. Я ж переконана, що для  директора  таке   панібратство неприпустиме, бо  воно  шкодить  роботі. Знаєте, на мій погляд, роботі й сім'ї тре­ба  віддаватися  за  максимумом,  скромність у цих сферах неприпустима. Такий мій принцип... Я пережила за 6 років ди­ректорства дві обласні перевірки, районну фронтальну  перевірку. Всі   перевіряючі дали позитивну  оцінку  ро­боті   вчительського  ко­лективу.   Нам   вдалося також добудувати шко­лу  й   впоратися  з  про­блемою  масового  не­відвідування школи ді­тьми із заробітчансь­ких сімей...

- Що відчуває людина, коли її зраджують близькі друзі й роблять це не відкрито, а тишком-нишком?

- Біль...   У   всякому випадку, їх я поважати ніколи не буду.  Можна пробачити, зрозуміти, але довіри й поваги ці люди не дочекаються. Навіть ворога,  який бо­реться відкрито й чесно, можна пова­жати...

"Раніше було більше дітей, зацікавлених у знаннях "

- Маріє Теодорівно! Чим відрізняються учні, які вчилися за радянської системи й нинішні? Дехто вважає, що сучасна молодь набагато цинічніша...

- Я б не сказала, що в дітях щось особливо змінилось. Тож не можна говорити, що нинішні учні гірші. Є діти, які вчаться краще або гірше, меншвиховані й більшвиховані учні. Так було завжди.
Хоча, якщо характеризувати нинішніх уч­нів, то раніше все-таки було більше дітей, зацікавлених у знаннях.

-Багато Ваших випускників закінчи­ло математичні факультети в різних ву­зах, зараз вони займають відповідальні посади. У професійному плані Ви себе реалізували?

 -Думаю, могла б і краще... Відчуваю - трохи професійний "голод".

 -У чому сенс життя? Для чого варто жити — кар'єри, грошей, сім'ї?

- Цікаве й водночас складне запитан­ня. І відповідь на нього в майже кожного своя. Свого часу я вступала на факультет обчислювальної математики й не пройшла за кількістю балів, не вистачило одного. Тоді була дуже розчарованою, а зараз думаю, добре, що так сталося. Уявляєте, якби я поступила, то мала б справу з ма­шинами. А в школі працюю з дітьми й це моє покликання. Так що, по-перше, гадаю сенс у улюбленій роботі. А по-друге, в сім'ї. Ось у цьому, як на мене, і є сенс життя - улюблена роботай дружня сям'я.

"Яскравість повинна перемагати сирість"

- Якби повернути роки назад, щоб ви змінили?

- Якщо казати чесно, деколи відчуваєш, що тебе не належно оцінюють за зроблене. Хотілося б, щоб таких моментів було якнайменше. Що не кажіть, а професіоналізм, зокрема у вчительській сфері, оцінюється недостатньо. Мені здається, що у нас більше цінять людину, котра вміє пристосуватися, але є безпринциповою ...Думаю, що час все розкладе на свої місця: яскравість і професіоналізм переборють сірість і дилетантство.

розмовляв: Іван Королович

редагував: Туряниця Володимир

Фото із сімейного архіву Кіралів