Вступ

Село Горонда має багатовікову історію. Підтвердженням цього факту свідчать розкопки на околицях села, де відкопано багато побутових речей доби бронзи (перше тисячоліття до н.е.).
Перша письмова згадка про Горонду датується в документах за 1550 рік. Народна пам’ять зберегла згадку про Старе село тих часів, коли тут ходили песиголовці. Так називали воїнство Батия. Та Іван Франко дослідив, що так іменували й гуннів, які у п’ятому столітті, розгромивши аланів і готів, прийшли в Паннонію із своїм вождем Аттілою. На знамені Аттіли було зображено тотема – собаку. Від того пса й походить кличка – песиголовці.
У переказі пояснено причину, чому люди мусили покинути Старе село: «На народ напала страшна біда – болячка, котру послали песиголовці. Болячка ходила від хижі до хижі й заглядала у вікна. Де в хижі застала челядь, там усі вмирали. Люди у великім страху тікали з села й ховалися у сусідньому лісі».
Є у цьому переказі й історична правда, бо і про сусіднє село Страбичово розповідають-переповідають, що воно тепер розбудовується на третьому місці. Раніше стояло в урочищі Селище, а затим - у Горішньому лісі й називалося Горішнім селом. Перший раз його знищили-«стребили» песиголовці: «Дика орда напала на Селище, рознесла його на кусники, людей побили, хижі спалили, худобу захопили». Другий раз у Горішному викосила людей хворота – «пошесть», «болячка». Так називали холеру, персоніфікували її то старою жінкою, то собакою, то кішкою. Казкар Василь Королович із Страбичова розповідав: «Перепудилися, переполошилися люди, зачали глядати помочь - поліки. Челядь хапалася й сього й того, айбо нич не помагало. Болячка своє робила – косила і жала. Стара Лукачка радила людям проти болячки їсти много часнику. І справді, як люди почали часником лікуватися, пошесть помалу вщухла. Тогди Лукачка зозвала народ і сказала: «Люде чесні, челяде! Котрі хочете живими зостатися, то тим скоріше звідси збирайтеся геть!..».
Нове місце для села приглянули десь напівдорозі, між Селищем і Горішним селом. Казкар пояснив і етимологію назви нового поселення: «І на пам’ять того, що народ дуже много натерпівся, що пропали Селище і Горішньоє, що їх стребили песиголовці й болячка – нове село назвали Стребичовим».
І горондянці знають розтлумачити походження назви свого села: «На березі ріки почали будувати собі з дерева нові хижі. Через річку клали великі ґеренди. Від цього й назва села - Горонда».
Розповідь достовірна й у тій її частині, де сказано про пошук придатного міcця для поселення – аби й потічок протікав, і ліс був поряд.
У ХVІІ ст. селом володів капітан Юрія Ракоці Янош Балінт, затим Ловеї Гергель і його сестра Ержебет, затим (з 1652 року) Жужанна Лораутфі. У 1672 році проведено перепис жителів і їх маєтності – «28 кріпосних сімей, 16 хлопців, 2 коні, 63 воли, 33 корови, 70 бичків, 31 свиня». Цікаві факти про село наводяться у праці Тиводара Легоцького «Монографія Березького комітату». Він пише: «У 1881 році у Горонді було 189 хат, 904 жителі, які володіли 2464 гольдами землі». Легоцький у назві побачив поугорщену руську основу «гора», бо село виникло на «підвищенні». Після походу Ференца Ракоці село було спустошене. Це підтверджує перепис 1715р., який говорить, що «...цілий хотар с. Горонди перейшов до домінії, як алод....Залишилося 8 дворів». Німецькі колоністи не захотіли тут поселятися, і Шенборн у 1763 році переселив у Горонду «багато руських сімей». Тоді ж було збудовано дерев’яну церкву. У довідці згадується й про те, що від 1862 року у селі «парохія східного обряду». Легоцький бачив на околицях села «чудові ліси», але вже пихтіла від 1873 року парова лісопилка. Технічний прогрес приносив зручності: у 1879 році у Горонді збудовано паровий млин, у 1886 біля села прокладено колію Мукачево - Будапешт.
У цей період було створено першу церковну школу. Першими вчителями були Гелетей – дяк церкви, Шелестай Олександр, Шелестай Юрій з жінкою, Найпавел з жінкою, Конц Василь, Петракович та ін.
З 1914 року школа стає державною установою. Директорами в різні часи були Ситар Іван (1914-1915рр.), Анталовський Іван (1915-1925рр.), Маркович Янош (1925-1940рр.), Матей Йосип Йосипович (1940-1953рр.). В цей час вчителями були Капустей Діонизій Михайлович, Шелестай Олександр (батько Станинець Маргарити ), Нижеловський та інші…
Опиняється село і у вирі Першої світової війни. Після важких боїв на Ужоцькому перевалі для лікування та поповнення до Горонди та навколишніх сіл прибувають січові стрільці.
Незабутньою подією в житті горондян стало проголошення та встановлення радянської влади в Угорщині. В селі почалася роздача землі та створення комуністичного осередку.
Непрості часи переживало село і в дні становлення Карпатської України. Внаслідок поділу Закарпаття Горонда опинилася на самому кордоні між Чехословаччиною і Угорщиною й було розділено за політичними симпатіями на мадярофілів, русофілів та українофілів. Ось, який запис залишив у своєму щоденнику, після агітаційної поїздки в Горонду, український письменник, один з чільників Карпатської України Василь Гренджа-Донський 6 лютого 1939 року: «…Село це лежить побіля самої мадярської границі. Мадяри цю громаду з одного боку тероризували нападами диверсантів, з другої сторони це село й дотепер було мадяронсько-русотяпським гніздом, а навіть чехи мали тут великі впливи…Я прибув до села якраз під час вечірні в православній церкві. В школі вже було два-три десятки наших людей, і ми дорадились, що зачекаємо, доки й інші вийдуть із вечірні…Тільки що вийшли з церкви, всі зразу прибули на збори. Я просто дивувався, яка тут свідомість. Ішли не поодиноко, видно було, що є добре зорганізовані…». А вже 12 лютого жителі села взяли активну участь у виборах до Сойму Карпатської України. З 897 голосуючих, 736 віддали свої голоси за Українське Національне Об'єднання, яке очолював Августин Волошин [додатки]. В цей час сільську громаду очолювали Русинка Дердь, пізніше Логай Іван.
26 жовтня 1944 року село було визволено від німецько-угорських загарбників радянськими військами. 40 жителів стали добровольцями Червоної Армії. 9 чоловік служили в складі 1-го Чехословацького армійського корпусу. 8 учасників бойових дій нагороджені медалями та орденами за бойові заслуги. 12 – пали смертю хоробрих.
З приходом радянської влади почалися соціально-економічні перетворення в селі. Створюється колгосп «Жданова», починається розбудова інфраструктури села. Станом на 1 вересня 1947 року за школою закріплюються 4 будинки:
• школа №1: центральний старий корпус, побудований в 1908 році з цегли;
• школа №2: дяківня, де зараз знаходиться амбулаторія, побудована в 1908 році з глини;
• школа №3: лікарня, знаходиться поруч з школою №4, побудована в 1909 році з глини;
• школа №4: фара, побудована в 1920 році з глини.
В 1947 році в школі було 13 класних комплектів: І-ІV – 7 класів, V-VІІ – 6 класів. Тут працювало 13 учителів: 1-4 кл. – 8 вчителів, 5-7кл. – 5 вчителів. Серед них: Матей Й. Й. - директор школи, Скриба А. А. – завпед, Наумова М. К. – вчитель української мови та літератури, Матей І. А. – вчитель французької мови, Конц І. В. – вчитель 2-го класу, Станинець М. О. – вчитель 1-го класу, Маркович Ф. Ф. – вчитель 4-го класу та ін.
Головою народного комітету села в цей час був Сідун Іван Іванович, пізніше Русинко Михайло Андрійович. В різний період головою сільської ради були: Логай М. І., Куртан Г. М., Русинка М. П., Голуб Ю. І., Лінтур І. М., Голуб М. І., Феделеш П. М. Зараз, другий період поспіль, сільську громаду очолює Туряниця І. І.
Сучасний стан
Мальовниче село Горонда розташоване в 16 км від районного центру. По своїй величині і кількості населення воно є третім у районі, не рахуючи селищ Кольчино і Чинадієво. Село охоплює 22 комунальні дороги, дві дороги обласного значення, протяжність яких становить 18 км . На сьогодні тут проживають 4240 людей. Сільська община має 1430 га земельних угідь, 12 га саду, 201 га сінокосів, 240 га пасовищ. Всього 1163 дворогосподарств.
В селі знаходиться ЗОШ І-ІІІ ступенів, в якій навчається 520 учнів та працюють 59 вчителів, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, дві аптеки. В сучасному дошкільному навчальному закладі виховуються 180 малюків. В центрі села знаходиться будинок культури із залом на 400 місць, бібліотека з книжковим фондом у 9,8 тис. екземплярів, сільська рада. У Горонді є дві храмові споруди, які є окрасою села, встановлений обеліск на честь односельчан, загиблих у боротьбі з фашистами.
На території сільської ради функціонують такі виробничі об’єкти як: «Нафтогаз України», державне підприємство «Хлібна база – 89», 24 заклади торгівлі, сільпо, кар’єр. Горонда – це кузня кадрів для залізниці. Багато горондян працює в управлінській ланці Укрзалізниці. Молодь працює в торгівлі, на підприємствах Мукачева. Старші мешканці займаються підсобним господарством, обробляють городи, тримають птицю, худобу. Горонда має сучасне освітлення вулиць (про таке люди мріють навіть у містах), окремі лічильники, автоматичне включення. Все електрообладнання, обслуговування, енергія сплачуються бюджетними коштами. Вирішується питання екологічної безпеки та санітарного стану села та його околиць. Проводиться вивезення сміття за певним графіком для громадян та бюджетних установ безоплатно. 2003 року повністю здійснено газифікацію, діють каналізація, система водозабезпечення, проведено капітальний ремонт приміщень, повністю замінено покрівлю на п’яти корпусах дитячого садку, в амбулаторії проведено газ.
Гордяться мешканці села Горонда Василем Лінтуром – колишнім працівником облвиконкому, братами Верешами, Логаєм, Русинком. Уродженцями села є відомий літературознавець і фольклорист, кандидат філологічних наук П. В. Лінтур, кандидати медичних наук М. М. Гладинець і І. М. Логай, кандидат історичних наук М. М. Кучінка. Іменем Петра Лінтура жителі Горонди пропонують назвати сільську школу, а відтак перейменувати її на гімназію. Іменами відомих вихідців із села, таких як Юрій Станинець, Петро Лінтур, названі окремі вулиці. З кожним роком село стає все красивішим та гарнішим.

Значні для села історичні події

Горонда – за 16 кілометрів від Мукачева. Що відбувалося у місті – втягувало у свою орбіту й Горонду. У серпні 1849 біля села стояли загони російських військ, які взяли в облогу угорський гарнізон Мукачівського замку, змусивши його капітулювати. У селі з осені 1914 до середини 1915 року дислокувалися кілька сотень українських січових стрільців, котрі разом із тими, що проходили вишкіл у Страбичові та Паланку, входили до того легіону, бойовий шлях якого оспівано у січовій пісні: «З Мукачева і до Львова, а із Львова до Києва...»
У 1921 році міністерство землеробства дозволило селу вирубати громадський ліс, продати його з аукціону, аби сплатити податкові борги перед деожавою і «розширити пасовище». Було зрубано 400 дубів. Хоч мали потребу в деревині і жителі села, та нотар Микола Сабадюк і староста Іван Бобуський вирішили продати ліс з аукціону Олександру Фріду із деревообробного акціонерного товариства у Празі, фірмі Макса Шпіца, гендлярам Райзману і Давидовичу... 5 травня 1924-го майже 600 горондян, озброївшись сокирами, мотиками і дрючками, напали на чиновників із вигуками: «Не допустимо аукціону! Геть обманщиків!». За «недемократичний» захист своїх прав, 39 селян було заарештовано.
Так само було приборкано ще один виступ горондян 17 квітня 1936 року. На цей раз із вимогою дати землю в аренду, зібралося майже 200 жителів села, які вимагали рівності і справедливості у розподілі землі. Їм протистояв нотарський писар із Горонди Карло Фогель, сільський староста Юрко Кучинка, його помічник Михайло Горонди, касир Юрко Феделеш. Було викликано жандармський загін, заарештовано шістьох організаторів непокори владі.
У сутичці на одній із вулиць Мукачева 10 лютого 1932 року між чеськими жандармами і тими, хто під впливом комуністичної агітації прийшов у місто вимагати «роботи і хліба», відзначилися і горондянці.
1 липня 1934 року жителі села разом з учасниками із 84-ох міст і сіл Закарпаття взяли участь у Другому Народовецькому З’їзді Молоді в Мукачеві.
Пам’ятають мешканці, як 14 березня 1939 року, удосвіта, угорські війська, стріляючи із усіх видів зброї, перейшли демаркаційну лінію за селом; тим наступом на Карпатську Україну почалася Друга світова війна, бо гортіївці виступали заодно із фашистами.
В історію села вписано і день 26 жовтня 1944 року, коли війська 4-го Українського фронту вигнали окупантів.
Згадують жителі села ще про один день, 22 липня 1945 року: «Із Мукачева прийшло розпорядження напечи хліба, зібрати сир, масло, яблука... Виділили людей із возами, скликали людей на ті вози – веліли їхати у Кайданово. Там мала бути зустріч із Червоною Армією, яка повертається після перемоги над фашизмом. Їхали люди і із Великих Лучок, і із Страбичова...» У Кайданові було збудовано вітальну браму, перед якою армійська колона зупинилася... Далі все проходило за сценарієм: із вітальним словом виступив голова Мукачівського окружного народного комітету Ледней, комсомолка Люба Стародуб вручила ведучому колони хліб-сіль, після чого місцевий люд роздавав солдатам звезені із усієї Мукачівщини продукти. Були й квіти – їх дівчата вручали бійцям, кидали їм під ноги… У звітах потім писали: «На зустріч прийшло і приїхало понад три тисячі громадян із сіл Мукачівщини ».
Тому у селі привітили рішення народного комітету у березні 1945 року, яким біля 150 гектарів Карла Киртека було розділено між малоземельниками. Вважали, що земля має належати не тому, хто має документ на її володіння, а тому, хто живе на ній з діда-прадіда, поливає її своїм потом, захищає від чужинецьких зазіхань.
Розглядаючи з відстані часу зафіксовані історією події у Горонді, тепер важко сказати, що робилося із доброї волі, а що із примусу. Історія завжди – багатоголоса. Правд у неї багато, а істину встановити не легко.
Видатні постаті села
Село Горонда гордиться не тільки своєю історією та мальовничою природою, але й своїми видатними людьми. Одним із таких непересічних особистостей є Петро Васильович Лінтур. Він народився 4 травня 1909 року в селі Горонда Мукачівського району Закарпатської області в селянській сім’ї. Ріс щирим, працьовитим та розумним хлопцем, ходив на науку до Мукачівської гімназії, милувався овидами Карпатських гір, а юнацьку уяву будили два символи історії: середньовічний замок на горі, як символ світської влади угорської корони, а ген під горою – монастир, як символ крихітного оберега духовного єднання.
Після закінчення гімназії юнак їде на навчання до Празького університету. Як здібного до науки студента у 1935 році його направляють у Бєлградський університет, де він досліджує фольклор українців Бачки.
У 1937 році П. Лінтур отримує диплом про закінчення історико-філологічного факультету, але, як того вимагав чехословацький закон, мусив відслужити у війську. Наступного року після демобілізації їде до Хуста і стає гімназійним викладачем російської мови та літератури. Хустська гімназія відома своїм русофільством, хоча, за дивним збігом обставин, саме Хусту доля вготувала бути столицею Карпатської України. Молодий викладач активно включається у культурно-освітнє життя Закарпаття.
25 листопада 1944 року у Мукачеві селяни Хустщини обирають П. Лінтура делегатом Першого з’їзду Народних комітетів. З’їзд обирає його заступником голови Народної ради Закарпатської України.
Повоєнний час для Закарпаття – неймовірно складна сторінка історії. Це час великих сподівань і великої розпуки. Недарма він по-різному оцінюється істориками, культурологами і політиками. В умовах сталінського режиму, тотальної недовіри і підозри з боку НКВС до всяких проявів етно-культурної самобутності закарпатців, арештів серед інтелігенції, панування єдиного творчого методу соцреалізму П. Лінтур відстоює перед можновладцями думку про високий мистецький рівень закарпатської літератури та малярства. У квітні 1946 року він стає членом Спілки письменників СРСР, а у травні цього ж року в Ужгороді створено філію спілки, яку очолив А. Патрус-Карпатський, третім її членом став Ф. Потушняк. Незабаром було створено і обласну організацію Спілки художників. Так почалися наша нова закарпатська література і новий етап виставкової діяльності.
П. Лінтур дедалі більше відчуває потяг до науки, між тим адміністративна робота забирає багато часу. Людина неабияких організаторських здібностей, він мав чудову перспективу для кар’єрного зростання, але вступає в заочну аспірантуру Московського університету і в 1951 році успішно закінчує її, а в 1953 році у тому ж найпрестижнішому радянському вузі захищає кандидатську дисертацію на тему «Закарпатський казкар Андрій Калин (До проблем традицій і новаторства в усній народній творчості)».
Із 1950 року і до останнього подиху доля фольклориста пов’язана з Ужгородським державним університетом. Його студентами стають і колишні гімназійні вихованці, серед яких майбутній Шевченківський лауреат І. Чендей.
У студентські роки поряд зі збиранням фольклору вчений зацікавився культурно-освітніми зв’язками Закарпаття і Росії. У 1937 році видав нарис про життя і діяльність відомого закарпатського письменника ХІХ ст. о. Митрака. В університеті він звертається до теми слов’янського будительства, закарпато-російських відносин.
Сучасники називали П. Лінтура надзвичайно впертою людиною. А він, дивуючи всіх, наполегливо писав про творчість свого друга поета А. Карабелеша, про письменників-священників Олександра Павловича, Івана Сільвая, Олександра Митрака, Євгена Фенцика.
Із відстані часу можна сказати, що саме систематичні цькування змусили П. Лінтура відійти від дослідження історії закарпатської літератури, детального аналізу сучасного літпроцесу і заглибитись у фольклор. Він продовжив ту благородну справу, що її розпочали свого часу В. Гнатюк та І. Панькевич.
Маючи неабиякий досвід роботи фольклориста, набутий свого часу в Бачці та на Хустщині, Петро Васильович здійснює численні фольклорні експедиції по селах Закарпаття. Він розшукав майже 80 казкарів і оповідачів легенд, більше сотні народних співаків, записав 1500 казок, 600 балад, цілі купи пісень, коломийок, колядок, прислів’їв. Завдяки старанням вченого у золотий фонд української фольклористики вписані імена закарпатсиких казкарів Андрія Калина, Михайла Галиці, Василя Короловича. У 1955 році в Ужгороді вийшла друком перша його книга казок «Закарпатські казки Андрія Калина». Відтоді збірники казок, балад у його записах склали майже два десятки видань, вони друкувалися у Києві, Москві, Берліні, Празі.
Серце Петра Лінтура несподівано зупинилося після хвороби. Це сталося сніжної зими 3 лютого 1969 року. Він був повен творчих планів, тішився, що народилася нова закарпатська література. П. Лінтур є прикладом того, як потрібно зернину до зернини збирати народні казки, пісні, балади, приказки. Якщо цього не робити, то вже скоро втратиться зв’язок з минулим, почнуть забуватися традиції, обряди та звичаї рідного села, краю.
В травні 2009 року вся громадськість Закарпаття широко відмічала 100-річчя з дня народження відомого літературознавця. Проходили літературні читання в УжНУ, відбувся літературно-мистецький вечір в обласному театрі ляльок. Цікавим та незабутнім був і літературно-музичний вечір на тему «Невтомний шукач народних скарбів» у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці. Урочисто й святково відзначалась ця подія і в с. Горонда. Горондяни радо зустріли гостей свята, серед яких були представники влади району та області, хорова капела під керівництвом М. Алмаші, кандидат філологічних наук І. М. Сенько, донька вченого – Віра Петрівна Боднар та її чоловік В. Л. Боднар. Голова сільської ради Туряниця І. І. виступив з промовою, в якій наголосив, що односельчани шанують свого земляка. Його іменем названо одну з вулиць, йде облаштування скверу, який буде названо на його честь. А учні Горондівської ЗОШ І-ІІІ ступенів виступили з концертом та цікавими інсценівками на сюжети, які віднайшов і записав відомий земляк.
Ще одним вченим, яким гордиться не тільки Горонда та Закарпаття, але і вся Україна є Логай Іван Михайлович. Він народився в 1933р. в с. Горонда Мукачівського району Закарпатської області в селянській сім'ї. Закінчивши семирічку у 1948 році, вступив в Берегівську фельдшерсько-акушерську школу. У 1951р., як відмінник, без вступних іспитів був зарахований студентом медичного факультету Ужгородського університету.
По закінченні університету, І.М. Логай працював лікарем загальної практики в дільничній лікарні села Вилок, потім - головним лікарем в селі Великі Ком'яти Виноградівського району.
Для удосконалення знань з офтальмології Іван Михайлович навчається у Львові, після чого вступає в аспірантуру Одеського Науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. акад. В. П. Філатова.
В 1963 р. Івану Михайловичу Логаю було доручено розв'язання проблеми лікування хворих з двосторонніми більмами. Саме це стало темою його кандидатської дисертації, під керівництвом В. В. Войно-Ясенецького, яку він захистив у 1967 році.
Після чого Іван Михайлович працює над докторською дисертацією, присвяченою новим методам діагностики та видалення металічних чужорідних тіл у прозорому кришталику та задньому відділі ока, яку він захистив в 1985 р. Він розробив свою оригінальну методику визначення магнітних властивостей внутрішньоочних сторонніх тіл. Створив спеціальні прилади для видалення металічних сторонніх тіл із заднього відділу ока.
З 1985 року він - директор Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. акад. В. П. Філатова. Одночасно очолює кафедру офтальмології факультету удосконалення лікарів Одеського державного медичного університету. В 1989 році йому присвоєно вчене звання професора.
І. М. Логай - автор 5 монографій, 12 патентів і понад 326 наукових публікацій з питань офтальмології. Підготував 29 докторів і кандидатів медичних наук.
Іван Михайлович Логай - член Американської Академії офтальмології, академік Інженерної Академії України, академік Української Академії економічної кібернетики, Президент товариства офтальмологів України, Представник України в Раді міжнародної асоціації офтальмологів, Почесний член товариства офтальмологів Болгарії, Головний редактор "Офтальмологічного журналу”, Голова Спеціалізованої вченої ради по захисту докторських і кандидатських дисертацій з офтальмології. Лауреат Державної премії України (1988), Заслужений діяч науки і техніки України (1997).
Багате село і на свої таланти. Радують око полотна відомої майстрині
Олесін Тетяни Михайлівни. Вона народилася 11 жовтня 1963 року в с. Горонда Мукачівського району. В 1988 році закінчила ізостудію в м. Москві. Працює в традиційній манері, в жанрах віддає перевагу ліричному натюрморту з квітами. Починаючи з 1997 року мала сім персональних виставок у Мукачеві. У 2004 році презентувала свої твори в Польщі. Багато робіт закуплено приватною галереєю в Бостоні (США), а також колекціонерами з різних країн світу. Автор оригінального оформлення ряду громадських закладів, церковних храмів у Жнятині, Новоселиці, Яблунові, Підгорянах.

Легенда про заснування с. Горонда

Було колись Старе село. Жили там люди, працювали на землі, годували худобу, виховували дітей. Та невідомо звідки прийшло страшне лихо. Почали в селі люди помирати. Серед них були і діти і молодь. Люди нібито бачили якусь «білу панію», яка йшла селом, називала імена людей і кликала їх за собою. Ці люди хворіли на якусь дивну хворобу, яку називали «удавкою», а згодом і помирали. Всі жителі села були дуже налякані. Перестали лунати дитячі голоси, стало тихо на вулицях, люди боялися виходити з дому, щоб не зустрітися з цією примарою. А населення з кожним днем зменшувалося. Зрозуміли люди, що потрібно тікати. Але куди?
Навколо Старого села було болото. Спочатку багато хто вагався: померти в селі, чи можливо загинути в болоті. Але це був єдиний порятунок. І люди цілими родинами вирушали в дорогу. Доходячи до болота, чоловіки зрубували дерева і прокладали собі цими ґириндами дорогу. Згодом всі мешканці Старого села перекочували на нові місця, будували з ґириндів домівки і обживали їх. Так утворилося село на ґириндах. А згодом його так і назвали ― Горонда. Поміж людей ще довго ходили чутки, що в Старому селі блукає «біла панія».

Список використаних джерел та літератури

1. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Мої спогади. – Ужгород, 2002.
2. Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. – Київ, 1982.
3. Мицик О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Руси: В 2 т. – Т. І. – Ужгород, 1936.
4. Олашин А. В. Історія Закарпаття. – Київ, 1997.
5. Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965.
6. Пошукові матеріали та спогади жителів с.Горонда.
7. Т.Легоцький. Історія Березького комітату. 1881.

Презентація. Скачати